Законодавство про сферу безпеки - ЦІЛІСНІСТЬ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ

Національне законодавство про сферу безпеки включає положення національного права, що стосуються всіх державних інститутів. Сюди відносяться як положення, що згадують і прямо чи непрямо впливають на сферу безпеки, так і законодавство, спеціально розроблене для сфери безпеки. Положення Конституції та інше загальне національне законодавство, що стосується сфери безпеки, залежатимуть від конкретної ситуації у тій чи іншій країні. Універсальної моделі законодавства про сферу безпеки немає, але є ряд моментів, які можна знайти в усіх юрисдикціях.

Національна правова база

Законодавство про сферу безпеки – це завжди складний масив законів, правил і норм, унікальний для конкретної держави. Але існують стандарти, принципи й кращі практики, які можуть бути застосовані в будь-якому національному законодавстві про сферу безпеки. Щоб забезпечити дієвість та ефективність сектору безпеки, необхідно дотримуватись таких базових принципів демократичного урядування сектором безпеки:

Демократичний цивільний контроль
Верховенство права
Нагляд
Прозорість
Підзвітність
Стратегічне планування
Дієвість
Ефективність
Здатність до реагування
Справедливість
Залучення
Плюралізм
Боротьба з корупцією і розбудова доброчесності
Дотримання прав і фундаментальних свобод людини
Сталість

Важливо зауважити, що наявності законів, які чудово узгоджуються з принципами демократичного врядування на папері, недостатньо. Виконання цих законів і забезпечення ефективних інструментів їх реалізації, а також моніторингу та оцінки їх дії, важливі не менше за самі закони. Інший важливий компонент цієї формули – набір санкцій, які дозволяють виявляти, виправляти та попереджувати відхилення, а також забезпечувати верховенство права.

Організаційна структура, закони, політика та практика сфери безпеки мають відповідати принципам доброго врядування. Вони мають бути підкріплені інструментами реалізації. Діяльність підлягає нагляду та оцінці. Зрозуміло, що все законодавство про сферу безпеки має бути загальнодоступним.

Національне законодавство, що стосується безпосередньо сфери безпеки, може мати різні форми. Воно може стосуватися окремих відомств чи заходів сектору безпеки.

Оборонне законодавство

Національне оборонне законодавство включає все законодавство, що стосується функцій, задач та обов’язків органів національної оборони, а також правила, що регулюють процедури національної оборони. Воно включає законодавство, що визначає права та обов’язки збройних сил; функції та обов’язки міністрів; умови організації національної оборони; умови здійснення всіх інших оборонних дій на території країни та за її межами; розпорядження коштами та адміністративні правила; умови надзвичайного стану тощо. Оборонне законодавство має відповідати всім чинним міжнародним стандартам і кращим практикам доброго врядування. Це включає демократичний контроль; заходи боротьби з корупцією і розбудови доброчесності; кодекси поведінки; дотримання прав і фундаментальних свобод людини; процедури нагляду, моніторингу та оцінки; підзвітність і прозорість; реагування та ефективність.

Військова юстиція

“Військова юстиція – це окрема правова система, яка стосується військовослужбовців та, в деяких випадках, цивільних. Головна мета військової юстиції – підтримання дисципліни й належного порядку в збройних силах. Структури, правила та процедури військової юстиції можуть суттєво відрізнятись від цивільних. Зазвичай військова юстиція діє в рамках окремої судової системи з суворішими правилами та процедурами, щоб гарантувати внутрішню дисципліну та боєздатність збройних сил. Це може спричинити питання про принципи примату цивільних норм чи дотримання міжнародних стандартів, зокрема, гарантій прав людини та справедливого суду.”

Джерело: DCAF (2011) Legislating for the Security Sector Toolkit: Understanding Military Justice.

Військова юстиція має керуватись тими самими стандартами та принципами демократичного урядування сектором безпеки, що й будь-який інший елемент сектору безпеки. Існує особлива потреба наполягати на незалежності та доброчесності суддів у будь-якій судовій системі. Також важливо забезпечити прозорість, підзвітність і нагляд. Загалом військова судова система має дотримуватись таких принципів^[1]:

Військові трибунали мають створюватись на основі закону чи конституції і бути невід’ємним елементом загальної судової системи.
Військові трибунали мають завжди поважати й застосовувати міжнародні стандарти та процедури, що гарантують справедливий суд, а також міжнародне гуманітарне право.
За надзвичайного стану чи кризи необхідно поважати права і фундаментальні свободи людини.
Під час збройного конфлікту військові суди повністю підлягають гуманітарному праву, а також положенням Женевських конвенцій щодо поводження з військовополоненими.
Цивільних не можна судити військовими судами.
Відмова від військової служби з міркувань сумління підлягає цивільним судам.
Неповнолітні в жодному разі не підлягають юрисдикції військових судів.
Юрисдикція військових судів має обмежуватись правопорушеннями суто воєнного характеру, скоєними військовослужбовцями.
Випадки порушення прав людини слід розглядати в цивільних судах.
Випадки, що підлягають військовій таємниці, мають бути чітко визначені.
Військові тюрми мають відповідати міжнародним стандартам і бути доступними для національних і міжнародних перевірок.
Гарантія права постати перед судом (habeas corpus).
Право на компетентний, незалежний і неупереджений суд.
Правилом мають бути відкриті слухання.
Гарантія права на захист і права на справедливий суд.
Судові процедури військових судів мають забезпечувати ефективне дотримання прав жертв злочинів чи їх наступників.
Процедури оскарження, зокрема апеляції, мають порушуватись перед цивільними судами.
Той факт, що особа, звинувачена у порушенні, діяла за наказом начальника, не повинна звільняти її від кримінальної відповідальності. Порушення, вчинені підлеглим, не звільняють його начальників від кримінальної відповідальності.
За жодних обставин не може накладатись чи виконуватись смертний вирок.
Кодекси військової юстиції підлягають періодичному незалежному та прозорому перегляду. Це має забезпечити відповідність повноважень військових трибуналів чітким функціональним потребам, не перебираючи на себе юрисдикцію, яка може і має належати звичайним цивільним судам.

Законодавство про правоохоронну діяльність

Поліція – це цивільний орган, що відповідає за попередження та виявлення злочинів і підтримання громадського порядку.^[2] Національне законодавство про поліцію має ґрунтуватись на принципах демократичної поліції:

Реагування на потреби громадян
Демократичний контроль
Міжнародні стандарти правоохоронної діяльності
Прозорість і підзвітність
Професійність і доброчесність
Дотримання прав людини, а також громадянських і політичних прав
Нагляд

Національне законодавство про поліцію має включати кодекси поведінки та кодекси етики. Законодавство має визначати повноваження та межі застосування сили, особливо з летальними наслідками. Воно також має визначати дії, що тягнуть покарання, і механізми санкцій, ролі та обов’язки, а також організацію нагляду та контролю.

Законодавство про розвідку

Існує особлива потреба в законодавстві про служби розвідки, враховуючи їх особливу природу та атмосферу секретності навколо них. Для забезпечення верховенства права та легітимності служби розвідки мають створюватись законом, а їхні функції та повноваження – ґрунтуватись на правовій базі. Має існувати система правового контролю з тим, щоб виняткові повноваження не перетинали визначених законом меж. Нагляд за службами розвідки має бути внутрішнім (в самому відомстві), а також з боку виконавчої влади, парламенту, зовнішніх та незалежних органів нагляду. Громадянське суспільство та ЗМІ теж беруть участь у цьому процесі.

Нагляд

Головним органом демократичного цивільного нагляду за сферою безпеки є парламент і його комітети. Проте, організації громадянського суспільства, органи аудиту, інспектори, військовий і цивільний персонал, омбудсмени, інші спеціальні комітети, ЗМІ, зацікавлені групи та громадянське суспільство можуть і повинні брати участь у цьому процесі.

Громадянське суспільство і громадські організації відіграють тут важливу роль. Вони оцінюють і перевіряють роботу сектору безпеки, пропонують поради, досвід, аналіз, рекомендації, інформують. Вони також можуть пропонувати поправки до законодавства і брати участь у розробці та розгляді законодавчих актів.

ЗМІ – ще один важливий елемент нагляду за сферою безпеки. Вони інформують про проблеми сектору безпеки і забезпечують канал зв’язку між суспільством та урядом.

Нагляд за сферою безпеки може стосуватись багатьох різних аспектів, таких, як ефективність сектору безпеки, виконання законодавства, дотримання міжнародних стандартів, фінансовий нагляд, дотримання прав людини військовослужбовців і цивільних. Нагляд – широка концепція, важлива для доброго врядування. Тому важливо підтвердити його роль у національному законодавстві про сферу безпеки та організаційно оформити її на практиці.

Міжнародні стандарти та кращі практики

Міцна й ефективна правова база – перший крок до доброго урядування сектором безпеки. Національне законодавство має включати максимально можливу кількість міжнародних правових стандартів і забезпечувати наявність інструментів і механізмів їх виконання. Йдеться про базове законодавство з прав і фундаментальних свобод людини, міжнародне гуманітарне право і міжнародне кримінальне право. Це включає також антикорупційне законодавство, механізми нагляду, моніторингу та оцінки. Підхід до міжнародних правових стандартів має бути інклюзивним і відкритим. Необхідна воля прийняти та інструменти реалізувати кращі правові практики. При цьому важливо враховувати місцеву ситуацію та обставини. Закони не можна просто скопіювати. Щоб законодавство було ефективним у конкретній ситуації, необхідне стратегічне мислення та планування. Законодавство про сферу безпеки має включати або супроводжуватись рядом коригувальних механізмів, що включає санкції та заборони, а також дієздатну судову систему. Крім того, важливе значення для виявлення, усунення та попередження зловживань мають механізми інформування та скарг. Є також регіональні та міжнародні судові органи, до яких держави, організації та окремі особи можуть звертатись для захисту своїх прав і свобод.